Анатолій Дімаров
Народився майбутній письменник 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи (Гарасюти) на Шишаччині, що в Полтавській області. Його батько, Андронік Федорович Гарасюта, був одружений на доньці священника. Це був трудолюбивий господар, який мав велике хазяйство, чимало землі та просторий добротний будинок під залізом. Згодом його оголосили куркулем. Анатолій Дімаров часто згадував, як розкуркулювали його сім’ю: « Вночі прибіг голова сільради й каже: «Андронік Федорович, сховайте кудись свою жінку, бо вранці прийдуть вас розкуркулювати. Жінку вивезуть у Сибір, пропаде там з дітьми». Батько надів на мене, шестирічного, рюкзак, мама взяла на руки трирічного братика, і ми пішли в ніч. Добралися до села біля Псла, де мамина приятелька жила. Батька розкуркулили, розтягли все…».
«Мені шлях у світ був категорично закритий. І моя нещасна свята мама заради нас, двох дітей, відмовилася від особистого життя. Поїхала в Миргород, знайшла своїх подруг, з якими вчилася в гімназії, і благала їх, щоб засвідчили в Миргородському суді, що вона загубила метрики дітей і що ми – діти вчителя Дімарова, який загинув. Відтоді я й став Дімаров, а не Гарасюта, – розповідав пізніше письменник. – Я нікуди не міг піти, навіть у комсомол, боявся, що почнуть вивчати мою біографію й докопаються, що я – син куркуля».
У дитинстві Анатолій пережив Голодомор в Україні 1932–1933 років, а потім все життя згадував, як мама пекла млинці з цвіту акації.
«Скільки живу, ніколи не святкував 9 травня. Хоч перемозі дуже радів», – відверто заявляв Анатолій Дімаров, який про війну знав не з чужих слів. Після закінчення середньої школи в 1940 році був мобілізований до армії. З початком Другої світової війни воював на Південно-Західному фронті. Поблизу Могильова 17 липня 1941 року отримав важке поранення, після лікування опинився на окупованій території. Анатолій Дімаров мав кілька поранень і контузій, отримав інвалідність у молодому віці. Нагороджений орденами й медалями.
Визнаний не придатним до військової служби, Дімаров приїхав до матері, яка жила в селі Студенок поблизу Святогорська. Після несподіваного прориву німців опинився в окупації. Самостійно організував із молодшими хлопцями підпільну групу, яка навіть зуміла нічною атакою розігнати загін поліцаїв-карателів, відправлених у похід на партизанів.
На початку 1943 року Червона армія визволила Студенок, а за кілька днів, як згадував Дімаров, «усе чоловіче населення від 16 до 50 років – сліпих, глухих, аби ноги були цілі – погнали через Дінець на Святогірськ. На санях привезли гору цегли. Кожному дали по пів цеглини. Сказали: «Будете змивати свою вину життя під окупантами кров’ю». Із пів тисячі кинутих із цеглою в руках проти німецьких кулеметів уцілів, може, з десяток. У тому числі я».
Знову поранений і вкотре визнаний медкомісією не придатним до військової служби юнак уже в ранзі кореспондента обласної газети «Радянська Волинь» 1944 року опинився в щойно визволеному від гітлерівців Луцьку, де прожив 6 років. Туди приїхав затятим сталіністом, а повернувся націоналістом. «У мене до того ніколи не сиділо в думці, що я українець!» – з гіркотою визнавав колишній типовий вихованець радянської школи, в якій не лише вчили, а й промивали мізки, втокмачуючи в голови школярів комуністичні істини.
1949 рік був щасливим роком у житті письменника.
Вийшла його перша збірка оповідань «Гості з Волині». За рекомендаціями М. Рильського, П. Тичини та Л. Новиченка А. Дімаров став членом Спілки письменників. Того ж року письменник одружився з Євдокією Лубенець. Так створилася щаслива, гармонійна сім’я. Разом Дімарови прожили 65 років. Ось як про це написала письменниця Світлана Короненко: «Коли потрапляєш у цей дім, раптом зупиняєшся і думаєш про те, що саме такою має бути справжня родина – уважною, щирою, ледь іронічною і доброю у ставленні до навколишніх. Тут люблять тебе не тому, що ти хтось у цьому світі, а просто тому, що люблять».
Впродовж 1950–1951 років Анатолій Дімаров навчався в Літературному інституті імені Максима Горького в Москві, згодом перевівся й закінчував навчання в 1951–1953 роках вже у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах України. Був на редакційній роботі в газетах «Радянська Україна»,
«Радянська Волинь», працював головним редактором Львівського обласного видавництва «Радянський письменник».
Перші романи Дімарова з’явилися наприкінці 1950-х років, і в наступні роки він видав низку успішних романів, зокрема «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди» (трьома книгами, 1964, 1966, 1968) та «Біль і гнів» (двома книгами, 1974, 1980) тощо.
Незважаючи на те, що за другий том роману «Біль і гнів» Дімаров був нагороджений Шевченківською премією, письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав у своїх творах життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Він дуже часто переступав через «червоні прапорці», а потім не раз ходив, як-то кажуть, у «чорному тілі».
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964–1968) та «Біль і гнів» (1974–1980) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – із обох творів вилучено десь третину роману.
Пропонуємо ознайомитися з одним із останніх інтерв’ю з Анатолієм Дімаровим (ще перед Євромайданом), у якому письменник головною проблемою України називав сусідство з Росією та розмірковував про мету літератури.
Після критики роману «І будуть люди» настав важкий період у житті письменника. Було заборонено друкувати його твори за правду життя, яку він описував. І, шукаючи заробітки поза літературою, А. Дімаров почав ходити в геологічні експедиції. Разом із геологами він побував на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Памірі, підкоривши їхні вершини. Завдяки цим мандрівкам, часом небезпечним, сформувалось велике захоплення митця – напівдорогоцінні камені, він зібрав їх велику колекцію. Під час цих мандрівок, як згадує Євдокія Дімарова, письменник «не один раз зустрічався з отруйними зміями, лютими собаками-вовкодавами, навіть ведмедем. А скільки разів він ледь не зривався в ущелини кілометрової глибини! Дімаров освоїв професію різьбяра по каменю, яка вимагала неабиякого хисту й терпіння. Отак він працював і над словами-реченнями, щоб красиво і вагомо». Мандруючи горами, письменник збирав матеріал для повістей «Вершини» та «Поема про камінь», у яких описав свої походи по горах, зачепив тему трагічних часів депортації народів, екологічні проблеми.
За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважав цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова був схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Дімаров створював власноруч. Крім того, письменник мав велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
Анатолій Дімаров ніколи не цурався праці на землі.
Щороку теплої пори разом з дружиною вони виїжджали на хутір Мохнач, що в Чорнобаївському районі Черкаської області. Вирощували городину, спілкувалися з місцевими жителями. Багато із них письменник «запросив» у свої твори.
Упродовж 65 років Анатолій Дімаров був членом спілки письменників України, обирався членом Ради і членом Президії Національної спілки письменників України. Його творчість була поцінована високими літературними преміями та урядовими нагородами.
2012 рік для Анатолія Дімарова був особливим. Він отримав відзнаку «Золотий письменник України», а в грудні 2012 року Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя.
У цьому ж році письменник відмовився від ордена Ярослава Мудрого ІV ступеня з рук тодішнього Президента України Віктора Януковича. І пояснив, що «письменник повинен перебувати в опозиції до будь-якої влади, хоч якою вона була б. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити». На відміну від більшості колег, Анатолій Дімаров виявився не підвладним міражам словоблуддя й відверто й чесно заявив ще у 2012 році: «Не можу прийняти нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну в прірву».
Інтерв’ю з письменником, у якому він дає досить дискусійні оцінки багатьом сучасним явищам і наводить надзвичайно показові факти з минулого.
Весною 2012 року разом з журналістами й репортерами радіо телестудії «Лтава», своєю дружиною Євдокією Несторівною та друзями Анатолій Андрійович побував на місці батьківського хутора, відвідав шишацький рід Гарасют.
Помер Анатолій Дімаров 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Доторкнутися душею і серцем до постаті видатної особистості, побачити фото з сімейного архіву Анатолія Дімарова, особисті речі та багато іншого маєте можливість у Шишацькому краєзнавчому музеї.
