Всеволод Нестайко
«Чарівник країни доброти»
(до 95-річчя від дня народження Всеволода Нестайка)
Всеволод Зіновійович Нестайко – один із найулюбленіших дитячих письменників, на чиїх книжках виросло не одне покоління читачів. Його твори, що увійшли до золотого фонду дитячої літератури, сповнені щирості та мудрості. У них розповідається про найважливіше в усі часи – дружбу, кохання, справедливість і добро. За словами письменника, його твори допомагали читачам «накопичувати радість», і він сам був би щасливим, коли б хоч одна дитина, прочитавши його книжки, перестала відчувати страх і самотність, адже «саме дитинство запрограмоване на радість і сміх, на щастя». Класик української дитячої літератури й досі залишається найчастіше друкованим і найбільш читаним автором. Він – один із небагатьох прозаїків, що писали тільки для дітей.
В автобіографії Всеволод Нестайко згадує одну сімейну легенду, за якою його мама, вчителька російської мови і літератури, народила його в перерві між читанням Е. Ремарка. Роман так її захопив, що, народивши сина, вона знову ж узялася за книжку.
«Мадам, ви, здається, народили письменника», – сказав тоді старий акушер. «Мій зв’язок із літературою почався ще до мого народження», – жартував письменник.
Трапилася ця подія 30 січня 1930 року у містечку Бердичів, що на Житомирщині, в сім’ї службовця. Рід батька – Зіновія Денисовича Нестайка – мав козацькі корені, а дід був знаним у Галичині греко-католицьким священником. Із початком Першої світової війни З. Нестайко вступив до лав Січових стрільців, воював у складі Української Галицької Армії. У 1933 році він був заарештований НКВС і розстріляний. Мати, Марія Іванівна Довганюк, походила з селянського роду. Її батько був управителем, займався будівництвом. Марія закінчила вісім класів гімназії, що давало право викладати в початковій школі, і, починаючи з 1913 року, упродовж усього життя навчала дітей.
Маленький Всеволод Нестайко з батьками
Після загибелі чоловіка, рятуючись від голоду, того страшного 1933 р., Марія Іванівна з сином та старшою донькою переїхали до родичів у Київ. Всеволоду на той час виповнилося три роки. «Раннє моє дитинство взагалі було невеселе, – згадував В. Нестайко. – Я був дуже хворобливий. Здорових безтурботних днів у мене на рік було, мабуть, менше, ніж сонячних днів в Англії...».
Мати вчителювала, роботи було багато, тож доводилося часто залишати малого Всеволода одного вдома. Але, замість плакати, він вигадував дивовижні історії, свої перші казкові пригоди. Хлопчик хотів стати моряком, капітаном далекого плавання, мріяв про життя, сповнене небезпек, загадкових таємниць і захопливих пригод. Тим дитячим бажанням так і не судилося здійснитися через проблеми з зором (дальтонізм), але «щось треба було робити з намріяним», і Всеволод вирішив стати письменником. «Десь років у сім, не вміючи ще по-справжньому писати, я створив свій перший опус-оповідання про відважного мисливця...», – розповідав письменник.
У сім’ї зазвичай розмовляли російською мовою, та, коли прийшов час, мати віддала сина в українську школу, наголосивши, що він має знати мову батька. Життя Всеволода в молодшій школі було веселим та безтурботним. Хлопчик був непосидючим, тож учителька дозволяла йому трішки «прогулятися» по класу. Зразковою поведінкою він також не відзначався (як згодом і герої його майбутніх повістей), часто на уроках веселив увесь клас, але, «коли передавав куті меду, мене виставляли за двері. А в старших класах навіть тричі виганяли зі школи. Правда, всі свої справи з директором я вирішував сам, мама в них не втручалася... Був я тоді маленьким, худеньким, ще й рудим. І звичайно мене дражнили: «море горить», «пожежна машина», «рудий африканський їжачок» – руде волосся на моїй голові стирчало, як голки в їжачка, адже я робив собі «шевелюру» замість чубчика, щоб здаватися старшим», – згадував В. Нестайко. Він страшенно хотів якнайшвидше вирости та стати дорослим. Задля цього прив’язував до однієї ноги праску, а до іншої – шматок рейки, чіплявся руками за трубу в ванній кімнаті і висів отак, намагаючись витягти своє тіло і стати вищим. Ковтав ложками сметану, яку тоді терпіти не міг. Годинами стояв під дощем і лягав спати о сьомій, бо приятель запевняв, що так швидше ростуть. Так уві сні й нетерплячці й не помітив, як несподівано випнувся майже під два метри і перестав бути рудим. «І раптом збагнув, – зізнавався письменник, – що даремно поспішав виростати, що дитинство – найпрекрасніша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад – у дитинство. Та немає в часу дороги назад. Час іде тільки вперед...».
Безтурботне дитинство Всеволода закінчилося, коли настала війна. Йому тоді було одинадцять років. Про найстрашніший злам у своєму житті письменник дуже мало й неохоче згадував. Два страшних роки провів хлопчик з мамою в київській окупації. А одного разу в Бабиному Яру трапилася просто жахлива подія. Відступаючи, німці спалювали своїх жертв. Вони змушували робити це військовополонених. Одного разу кілька полонених утекло. Нацисти з собаками кинулися їх шукати, а маленький Всеволод разом зі своїм другом Павлушею якраз неподалік рвали ліщину. Німець подумав, що це втікачі, й вистрелив Павлуші прямо в скроню і вже націлився на Всеволода, але потім розгледів і зрозумів, що це були діти. Так на очах у Всеволода застрелили товариша.
Марія Іванівна організувала у своїй кімнатці підпільний клас, щоб діти не забули накопичених знань. Це й був для Всеволода його п’ятий клас. Після звільнення Києва хлопчик продовжив навчання, і в 1946 році, склавши екстерном іспити за дев’ятий, перейшов у десятий клас вечірньої робітничої школи, яку закінчив зі срібною медаллю. Пізніше Всеволод Зіновійович говорив, що війна завадила йому побути дитиною, тому, мабуть, він і став «писати про дітей для дітей», щоб у творах повертатись у дитинство, до школи і пожити в ній бодай у своїй уяві, догратися, досміятися, добешкетувати...
У 1947 році Всеволод вступив на слов’янське відділення філологічного факультету київського університету ім. Т. Г. Шевченка. «Саме в ці роки ожила моя мрія стати письменником», – писав у спогадах В. Нестайко. У студентські роки він працював літредактором у журналі «Барвінок», де побачило світ його перше оповідання, згодом – у видавництві «Молодь». А з 1956 року й упродовж трьох десятиліть доля В. Нестайка була нерозривно поєднана з видавництвом «Веселка», де він завідував редакцією молодшого віку. «Так доля пов’язала мене з дитячою літературою», – говорив письменник.
У 1956 році побачила світ перша книга Всеволода Нестайка «Шурка і Шурко», у 1957 – збірка оповідань «Це було в Києві». У 1959 році до читачів прийшла казкова повість В. Нестайка «В Країні Сонячних Зайчиків», де вперше на повну силу виявився його талант оповідача та вигадника. Про історію появи цієї книжки він писав: «...Оскільки я в дитинстві багато спав і мені снилося багато різних неймовірних снів, я почав згадувати ті сни і писати казки...». Відома фантазійна трилогія під загальною назвою «В Країні Сонячних Зайчиків» складалася протягом чотирьох десятиліть. Автор повертався до своїх «сонячних зайчиків» ще двічі: написав «Незнайомку з Країни Сонячних Зайчиків» (1988) та «В Країні Місячних Зайчиків» (1994). А спонукали його на це зустрічі з читачами, на одній із яких котрась із дівчаток сказала, що ображена на письменника, адже в його творах головні герої, окрім Космо-Натки, – хлопці. Так головною героїнею третьої повісті стала дівчинка Ганнуся, або просто Нуся.
У 1964 році вийшла друком повість Всеволода Нестайка «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», що започаткувала найвизначнішу в його творчому доробку трилогію про сільських шибайголів Яву Реня та Павлушу Завгороднього. Багато разів на прохання читачів митець розповідав, як народжувались «Тореадори...». Всеволод Зіновійович у товаристві письменників і журналістів поїхав на полювання в плавні на річку Удай. Увечері до багаття мисливців прибився сільський хлопчик на ймення Ява, дуже самостійний, вигадливий і меткий. Від нього компанія дізналася ще й про його діда Вараву. А незадовго до цього художник Василь Євдокименко, який проілюстрував чимало книжок В. Нестайка, розповів історію про двох місцевих хлопців, котрі заблукали в колгоспній кукурудзі. Вони бродили в ній цілий день, аж поки надвечір у селі не заговорило радіо, на звук якого вони й вибралися із кукурудзяного полону.
Саме після зустрічі з Явою та розповіді художника і з’явилися спочатку оповідання «Пригода в кукурудзі» та «Тореадори з Васюківки», а згодом і повість «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо...». успіх книжки був надзвичайним, а герої так і просилися в нові пригоди, що й змусило письменника написати продовження. У 1996 році вийшла друга повість про Яву та Павлушу – «Незнайомець з тринадцятої квартири», а в 1970 – ще одна – «Таємниця трьох невідомих». Разом повісті склали славнозвісну трилогію «Тореадори з Васюківки», яка вперше побачила світ окремим виданням у 1973 році. Загалом книжка видавалася понад 30 разів, ураховуючи іншомовні видання.
У різний час критика по-різному трактувала твір В. Нестайка, але незмінним залишалося визнання майстерності в розумінні та відтворенні ним психології дитини, живого гумору та захопливого сюжету. На початку 2000-х років письменник на пропозицію директора видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» І. Малковича дещо переробив «Тореадорів...», прибрав ідеологічне нашарування, дописав кілька нових епізодів і змінив кінцівку твору. У 2004 році в ідбулася презентація книги в новій редакції.
«Тореадорів з Васюківки» із впевненістю можна назвати першим українським дитячим бестселером. Важко знайти в нашій літературі щось веселіше й читабельніше, ніж ця неперевершена книжка Всеволода Нестайка. У 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогію внесено до Особливо Почесного списку Г. К. Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. У 2023 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» «Тореадори з Васюківки» з’явилися в новому подарунковому виданні. Завдяки яскравим, влучним і навдивовижу атмосферним ілюстраціям Ростислава Попського ця улюблена книжка кількох українських поколінь отримала абсолютно свіже прочитання та нових пошановувачів.
1970–1980-ті роки у творчості Всеволода Зіновійовича видалися найпліднішими: були видані повість-казка «Пригоди близнят-козенят» (1972), дилогія «Одиниця з «обманом» (1976) і «П’ятірка з хвостиком» (1985), казкова повість «Пригоди в лісовій школі» (1981) та низка пригодницьких книжок – «Чудеса в Гарбузянах» (1984), «Скринька з секретом» (1987) та інші.
Ще один, за словами письменника, «своєрідний казковий серіал з восьми повістей» був написаний упродовж більше двадцяти років. А починався він «Пригодами їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя» (1979), що друкувалися в журналі «Барвінок» і відразу полюбилися читачам. Згодом пригоди доповнювалися все новими й новими історіями про нерозлучних друзів та їхніх невгамовних однокласників. Перша частина «Дивовижних пригод в лісовій школі» зі знаменитими героями Кольком Колючкою і Косею Вуханем була опублікована 1981 року, а повністю книга вийшла у 2003 році.
У 1990 році, коли державні видавництва скоротили видання книжок, В. Нестайко друкував свої твори у журналах «Барвінок», «Однокласник», «Перець», «Перченя». А також майже 10 років (1998 – 2008) вів програму «Радіобайка Всеволода Нестайка» на національному радіо України. Спілкування з читачами під час цієї роботи було плідним і цікавим. Казкар одержував сотні листів із відгуками і малюнками дітей. «Писали школярі, вчителі, цілі класи, мами, бабусі, батьки. Адже через передачу «пройшли» вся «Лісова школа», повість «Супер «Б» з фрикадельками» та інші казкові повісті», – згадував письменник.
Загалом у творчому доробку Всеволода Зіновійовича більше 40 творів – оповідань, повістей, казок, п’єс. Вони видавалися й перевидавалися більше, ніж 150 разів, а їхній загальний наклад становить понад 2 мільйони примірників. Книжки письменника перекладено двадцятьма мовами світу – від англійської до бенгальської. Кілька творів, а саме: «Одиниця з обманом», «Тореадори з Васюківки» та «Чудеса в Гарбузянах» – були екранізовані та здобули чимало міжнародних кінонагород.
Зокрема, телефільм «Тореадори з Васюківки», створений у 1965 році, одержав Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (Німеччина, 1968) та головну премію на Міжнародному кінофестивалі в м. Александрія (Австрія, 1969). Багато країн придбали права на прокат фільму, хоча в Україні цю стрічку майже не показували. Тодішні чиновники вважали, що вона не відображає позитивних моментів із життя молодого покоління країни соціалізму. А в Спілці письменників у комісії з дитячої літератури за «сигнальними» листами влаштовувались гучні обговорення з метою довести, що «Тореадори...» – шкідлива для дітей книжка і недосконалий художній твір.
Творчість казкаря відзначена також багатьма літературними преміями. Всеволод Нестайко – лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії імені Олександра Копиленка (за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»).
У 2010 році Указом Президента України Всеволода Зіновійовича з нагоди 80-річного ювілею нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Твори письменника вміщені до шкільної навчальної програми з української літератури. Всеволод Зіновійович Нестайко здобув заслужене визнання за життя.
16 серпня 2014 року на 85-му році життя беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури пішов із життя. Та він назавжди залишиться в наших серцях та своїх щирих творах. Похований у Києві на Байковому кладовищі. На похорон сотні киян взяли із собою дзеркальця, щоб провести улюбленого письменника сонячними зайчиками.
«У своїх книжках, – писав казкар, – я саме і намагався показувати таке одночасно просте і складне життя дітей з їхніми радощами і прикрощами, розказувати про прекрасну дитячу дружбу, спонукаючи їх до самовиховання. Я прагну засвічувати сонячні промінчики в дитячих душах, допомагати дітям знайти дорогу до здійснення їх мрій. І нехай мої Ковалі щастя накують дітям України і взагалі всім дітям багато щасливих часів і безліч хвилинок-щастинок».
