Віктор Гюго

 Знаменитий французький поет і прозаїк Віктор Марі Гюго народився 26 лютого 1802 року в місті Безансон. Він був третім, останнім сином у сім’ї наполеонівського полковника, а згодом бригадного генерала Жозефа Леопольда Гюго та доньки заможного судновласника Софі Требюше. У військових постійного дому не буває, тому родина часто змінювала місця проживання. Згодом батьки розлучилися, і Віктор з матір’ю та братами оселився в Парижі.

На світогляд Віктора Гюго великий вплив мала мати. Вона цікавилася політикою і майбутній письменник, ще будучи дитиною, збагнув, що громадське життя не омине і його. Гюго писав: «Моя мати, жінка сильного характеру, навчила мене тому, що людина може витримати будь-які випробування». Це були головні уроки його дитинства і юності.

Літературну творчість Віктор Гюго розпочав рано, в 13 років, писав вірші, трагедії та оди, робив переклади Вергілія, Горація, разом із братами видавав рукописний журнал. У 15 років здобув перемогу на поетичному конкурсі Французької академії мистецтв. У 1816 році на одному зі шкільних зошитів Гюго написав: «Хочу бути Шатобріаном або ніким». Шатобріана тоді було визнано першим поетом Франції.

У 1821 році Віктор Гюго переживає велике горе – смерть матері, божевілля брата, перешкоди на шляху одруження з коханою Адель Фуше, бідність. Пізніше у своєму романі «Знедолені» він описує власне тяжке матеріальне становище на той час.

Перша книга Віктора Гюго «Оди та різноманітні вірші» побачила світ у 1822 році. Незабаром письменник отримав від короля Людовіка ХVIII щорічну пенсію 1000, а пізніше 2000 франків. Гюго одружився з Адель Фуше  і присвятив своє життя літературній праці.

Віктор Гюго прожив майже все ХІХ століття. Починав він із наслідування тонкої естетики Шатобріана, а у світову літературу ввійшов соціальними романами, суть яких можна визначити його ж словами: «Прокиньтеся, людина бідує, народ  роздавлений несправедливістю». Цим він здобув щиру любов читачів. Гюго не став, як Шатобріан, писати на релігійні теми, ні, він почав закликати людей виконувати заповіді Христа про любов до ближнього, про милосердя і співчуття.

Гюго був не лише прозаїком, поетом і драматургом, але й політичним діячем. Ще за життя Віктор Гюго здобув шану та славу. У 1841 році Гюго був обраний членом Французької академії, а в 1845 році він став пером королівства.

У 50 років Віктор Гюго кинув виклик президенту Луї Наполеону (небожу Наполеона І), котрий домагався реконструкції імперії та звання імператора Наполеона ІІІ. Невелика група республіканців, серед яких помітну роль відіграв В. Гюго, намагалася підняти повстання проти Л. Бонапарта. Під диктовку письменника була написана прокламація, в якій Луї Бонапарт оголошувався зрадником. Вона закінчувалася словами: «До зброї! Хай живе республіка».

Після державного перевороту 1851 року та приходу до влади  Наполеона ІІІ Гюго було оголошено персоною «non grata», а за його голову обіцяно велику нагороду. Письменник змушений був покинути країну, він жив у Бельгії, на островах у протоці Ла-Манш, франкомовної території, що належала Англії. В еміграції він пробув близько двадцяти років, глибоко переживаючи заслання, відмовляючись від амністії і піддаючись злим нападкам Наполеона III. Причиною еміграції була безкомпромісна позиція Гюго в питаннях прав людини. «Я ненавиджу всілякі утиски, а на землі стогнуть народи під тяжким ігом, – писав він. – Коли я бачу, як мучиться Греція під п’ятою Туреччини, як умирає закривавлена Ірландія, як Австрія своєю палицею, постидним і тяжким скіпетром ламає крило венеціанського лева, як Відень тримає в кігтях Мілан – о, тоді я проклинаю всіх тиранів, я відчуваю, що поет – їхній суддя. Тоді я кидаю ніжні пісні і прив’язую до своєї ліри мідну струну».

19 років Гюго не бачив Батьківщини, проте не поривав зв’язку з нею: писав листи прогресивним діячам, друкував палкі статті, увічнював Францію у своїх творах. Встановлення 3-ї республіки дало Гюго можливість повернутися у Францію, що бурхливо віталося усією країною. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії та перетворився на живий символ республіки.

Два роки Гюго був на вулиці, в горнищі боротьби, а не в тиші кабінету, закликав боронити Францію від іноземців. На кошти від збірки «Помста», зроблено гармату, яку назвали «Віктор Гюго». Письменник із симпатією зустрів Паризьку комуну 1871 року, а після її падіння знову змушений був емігрувати на англійський острів Гернсей, де втілив враження від буремних подій революції в романі «93-й рік».

Встигав Віктор Гюго приділяти увагу й особистому життю. У нього була лише одна офіційна дружина, однак донжуанський список великого француза немалий. Дружина Адель Фуше сама відвернулася він чоловіка, байдуже ставилася вона і до його творчості. Його книги її не цікавили – Адель не прочитала жодного написаного Віктором рядка. У Гюго було багато коханок, однак головною з них стала актриса Жюльєтт Друе – одна з найяскравіших і найкрасивих жінок Парижа того часу. 50-річний роман письменника й актриси, яку Гюго називав своєю «істинною дружиною», був для Жюльєтт нелегким. Вона відмовилася від розкішного життя, яким жила до зустрічі з письменником. Мало того, була змушена підкоритися всім його вимогам: він заборонив їй одній виходити з дому, тримав на хлібі й воді, не дозволяв купувати сукні, змусив закласти всі свої вбрання й коштовності, шуби й шалі та носити грубі поношені сукні з полотна. Але при цьому її любов до письменника була безмірною – вона готова була терпіти від нього все, що завгодно. Віктор, втім, теж обожнював Жюльєтт. І якось зізнався: «У мене два дні народження – перший, коли я з’явився на світ в руках моєї матері, вдруге я відродився у твоїх обіймах ...».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Саме Жюльєтт, а не офіційна дружина, супроводжувала його у вигнанні, хоча вона й не сподівалася, що Віктор розлучиться з Адель та вступить у шлюб із нею.

Попри те, що в 40 років лікарі діагностували в Гюго небезпечну хворобу серця, письменник прожив 83 роки, оскільки після діагнозу почав багато прогулюватися пішки, захопився веслуванням та верховою їздою. Останні роки Гюго прожив у пошані, був обраний сенатором, став кумиром для молоді. 80-річчя митця святкував увесь Париж, біля його будинку зібрався 600-тисячний натовп. Тоді на честь ювіляра було перейменовано вулицю, на якій він жив.

Наприкінці життя він втратив усіх рідних та друзів, залишившись із двома маленькими онуками Жоржем і Жанною, яким присвятив збірку «Мистецтво бути дідусем». Однак, незважаючи на все нові й нові удари долі, за словами Андре Моруа: «Старий дуб залишався нескореним, попри скорботу він працював з натхненням, його творче життя не припинялося ні на хвилину».

У заповіті письменник попросив, щоб його поховали так, як ховають бідняків. Воля померлого була виконана: тіло Гюго відвезли в Пантеон на такій самій убогій колісниці, на якій відвозять на вічний спочинок принижених і знедолених – тих, кого він захищав усе своє життя. Із свого 5-мільйонного капіталу, заробленого літературною працею, Гюго залишив півтора мільйона бідним, а один мільйон заповів на облаштування притулку для убогих дітей.

Всеперемагаюча сила добра – провідна думка всіх творів Віктора Гюго. Не випадково в 1860 році він написав своє кредо: «Я вірю в Бога, вірю, що в людини є душа. Вірю, що ми відповідаємо за свої вчинки. Вручаю себе Творцю Всесвіту».