«Українська жизнь, то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі»
Іван Нечуй-Левицький
Іван Семенович Нечуй-Левицький увійшов у історію української літератури як видатний майстер художньої прози, високоосвічений перекладач та критик, духовно багата особистість, що добре розумілася та захоплювалася мистецтвом. Не маючи сім’ї та будучи одинаком, Іван Семенович усе життя присвятив роботі та літературній творчості, до якої ставився з великою серйозністю та відповідальністю.
За пів століття творчої діяльності він написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Іван Семенович мав кілька псевдонімів, найчастіше використовував їх у ранні роки своєї творчості – Іван Нечуй, Іван Баштовий, Г. Гетьманець, О. Криницький.
Літературну діяльність розпочав у 1860-ті рр. у Полтаві. У повісті «Дві московки», яка першою вийшла під псевдонімом Нечуй-Левицький, автор розкриває долю жінок-солдаток, нещасливих через соціальні обставини – безземелля, злидні й солдатчину. Головний герой оповідання «Рибалка Панас Круть» через панське свавілля змушений постійно змінювати місця проживання. У оповіданні «Причепа» йдеться про людей, відірваних від рідного ґрунту, роман «Хмари» – про два покоління інтелігенції.
Початок літературної діяльності І. Нечуя-Левицького припав на ті часи, коли вийшов указ Валуєва про заборону читати й писати українською мовою.
«Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, нікому не говорив про це, об тім навіть не знали ні товариші, що жили зі мною на одній квартирі, не знав батько», – згадував в автобіографії письменник.
У Кишиневі І. Нечуй-Левицький написав свої найвідоміші твори: повість «Бурлачка» (про долю дівчини-заробітчанки), повість про життя селян «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря», що донині вважаються одними з кращих творів в українській літературі, оповідання про сільських жінок «Баба Параска та баба Палажка», комедія з міщанського побуту «На Кожум’яках», повість про побут, мораль і звичаї духовенства «Старосвітські батюшки та матушки», історичну драму «Маруся Богуславка», казку-легенду «Запорожці».
У своїх творах Нечуй-Левицький зумів витончено поєднати описи побуту та праці українського народу, реалістичність характерів, мови, поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тонким гумором, сатирою.
Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що хліборобська праця для українця – культурно-моральна цінність, основа буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя.
«Слава великому артисту рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце»
Панас Мирний про І. Нечуя-Левицького
Іван Нечуй-Левицький виступав і як етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності», «Українські гумористи й штукарі»), лінгвіст («Сучасна часописна мова в Україні», «Граматика української мови» у двох частинах), літературознавець («Яків Головацький і Пантелеймон Куліш», «Хто такий Тарас Шевченко»). Письменник також займався перекладацькою діяльністю і основною своєю працею в цій царині вважає переклад Біблії. Пантелеймон Куліш, який помер у 1897 р., не закінчив цю роботу. За посередництвом професора Івана Пулюя Британське біблійне товариство звернулося до І. Нечуя-Левицького з проханням завершити переклад.
У 1993 році Українським фондом культури та київським "Українським Домом" з метою «пошанування і заохочення творчої спільноти до нових плідних пошуків у розробці національно-історичної проблематики» було засновано Премію імені Івана Нечуй-Левицького.