Маруся Чурай
«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш.
Це – пісня. Це – душа»
(до 400-річчя від дня народження Марусі Чурай)
Кажуть, що за піснями можна вивчати історію народу. Їх створювали кобзарі, лірники та прості люди, чиї імена залишилися невідомими. Але є одна незгасна постать – зірка, ім’я якої народ проніс через віки в переказах, легендах та піснях. Це – Маруся Чурай. Понад три століття лунають пісні Марусі Чурай, даруючи людям невгасиму любов. Її традиційно називають «дівчиною з легенди», бо реальність її існування досі документально не підтверджена. Достовірних даних про українку з Полтави не збереглося – все знищила пожежа в місті в 1658 році.
Утім, пісні Марусі Чурай промовистіші за будь-які речові докази. Чи не тому наш сучасник Станіслав Танюк, підкреслюючи власне враження від них, не втримався, щоб не узагальнити:
«Я перечитав поезії Марусі Чурай –
і повірив: вона була, вона жила».
Інший дослідник творчості співачки, Анатолій Яловець, зауважував:
«Народ ніколи не вигадує знічев’я. Та й чи була потреба вигадувати якусь неіснуючу співачку, коли полтавська земля славилася голосами й піснями?»
Вважають, свої пісні Маруся Чурай найчастіше створювала на основі подій із власного життя. Тому життєпис самої авторки складено за її ж творами та на основі легенд, переказів, усних спогадів сучасників, записи яких не збереглися.
Маруся Чурай народилася в Полтаві близько 1925 року в родині відомого козака Гордія Чурая. Батько Марусі був хороброю та чесною людиною, палко любив свою Батьківщину та ненавидів ворогів. Гордій Чурай брав участь у боях проти польської шляхти, потрапив у полон та був страчений у Варшаві в 1638 році.
Після загибелі Гордія його вдова Горпина сама ростила-виховувала дочку Марусю. Вони жили вдвох у Полтаві в невеликій хатинці на березі Ворскли. У дитинстві маленька Чураївна часто слухала пісні кобзарів і лірників. А коли подорослішала, то відкрила в собі величезний поетичний талант, почала писати пісні, які виконувала на вечорницях, під час роботи чи на самоті. Траплялося, що навіть у звичайній розмові вона викладала свої думки віршами.
Не лише гарним голосом вирізнялася Маруся Чурай. Вона була вродливою дівчиною, і багато молодих залицяльників мріяли про таку наречену. Уявити Марусю Чурай можна завдяки фольклористу Олександру Шкляревському, який у дитинстві бував у Григорія Квітки-Основ’яненка та бачив у нього вдома портрет дівчини. Він так описував зовнішність легендарної співачки: «Маруся була справжня красуня: дрібненька, трохи худорлявенька, мініатюрно складена, струнка, як струна, з привітним личком, на якому проступав рум’янець, з карими очима і довгими віями. Голівку дівчини прикривало розкішне, чорне, як смола, волосся, заплетене ззаду в густу косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак. Але при цьому в Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс».
У Марусю був закоханий молодий козак Полтавського полку Іван Іскра. Але своє серце дівчина віддала іншому козакові: вона до безтями закохалася в молодого гарного хорунжого Полтавського полку Григорія Бобренка. Почуття були взаємними, Маруся та Гриць любили одне одного та збиралися одружитися. Свої щирі почуття, мрії про щасливе життя разом із Грицьком дівчина втілювала в чудові пісні. Чураївна вірила словам коханого та чекала на щасливу мить. Вона не звертала уваги на осудливі погляди сусідів та дорікання матері. Їй часто говорили, що Грицько слабкодухий, легковажний та несерйозний, але вона не вірила чужим словам. Матері хлопця не подобалася обраниця сина. Вона вважала, що Гриць заслуговує на кращу дружину, ніж бідна Чураївна, й сама вибрала наречену для сина – дочку заможного козака Галину Вишняк.
До раннього періоду творчості Марусі Чурай належать такі пісні: «Зелененький барвіночку», «Ішов милий горонькою», «Грицю, Грицю, до роботи». Остання – яскравий зразок жартівливої, веселої та безжурної пісні, в якій Маруся дотепно та з любов’ю висміює вади Гриця.
Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. На чолі народу став талановитий полководець і державний діяч Богдан Хмельницький. 19 квітня 1648 року він розгромив у бою під Жовтими Водами передові війська польської шляхти, які направлялися на Запоріжжя, і став збирати козацькі полки для рішучого удару по основних силах ворога, що розташувались біля Корсуня. Новий гетьман поклявся не відкладати шаблю до того часу, поки не визволить український народ від польського панування. Полтавський полк перейшов на службу до Хмельницького і вирушив на війну з поляками.
Гриць заїхав до своєї Марусі і повідомив, що його полк вирушає в похід. Сумно попрощався з дівчиною й Іван Іскра, який по-справжньому кохав її та плекав надію на те, що Маруся розлюбить Гриця і буде з ним. Довго ще дивилася вслід вершникам, що віддалялися, дівчина, сльози котилися з її очей. Вважається, що саме тоді, в період війни, почався другий період творчості Марусі Чурай. Вона почала складати досить сумні поетичні рядки, вкладаючи в них свій душевний біль та тугу за коханим. Найвідомішою піснею того періоду стала «Засвіт встали козаченьки, на війноньку йдучи...».
Із тривогою очікувала Маруся звістки про битви з поляками, раділа перемогам українців. Журилася за загиблими, серед яких, на щастя, не було її Гриця. Під час нетривалих замирень козаки поверталися додому. Але Гриць, який прославився на війні, ставав прохолоднішим із тією, яку колись називав своєю нареченою. Бобренчиха постійно нашіптувала синові, що Чураївна йому не пара, а Галина Вишняківна довго в дівках не засидиться.
Самотніми сумними вечорами Маруся Чурай сиділа, очікуючи на повернення коханого, і співала свої пісні. Цей час можна назвати третім періодом її творчості. Зокрема, тоді вона склала такі пісні: «Над моєю хатиною», «Котилися вози з гори», «Стелися, стелися, зелений гороше», «На городі верба рясна».
На вечорницях пісні Чураївни підхоплювали подруги. Виходячи заміж, вони розносили їх по всій Україні, передаючи своїм дітям. Але їхня авторка залишалася одинокою покинутою дівчиною. Звістки від Гриця надходили все рідше і згодом припинилися. «Що з ним?», – постійно хвилювалася Маруся. Аж ось коханий повернувся до Полтави. Проте до тієї, яка найбільше його чекала, він так і не зайшов. Незабаром містом пішли чутки, що Вишняки та Бобренки готуються до весілля. Для бідолашної Марусі життя втратило сенс. За народними оповідями, одного разу дівчина хотіла втопитися з горя, та, на щастя, поряд опинився Іван Іскра, який урятував її від смерті.
Наступні дії Марусі поснюють по-різному. Зраджена дівчина, яка знала цілющі та отруйні властивості багатьох рослин, зібрала відомі їй трави та зварила смертоносне зілля. Одні вважають – для себе, інші – для Гриця. А потім чи то Гриць, прийшовши до зрадженої дівчини проcити пробачення, випадково випив отруту, чи Маруся свідомо отруїла свого коханого, щоб він не дістався іншій, але наслідок один: через кілька годин після спілкування з Марусею хлопець помер. Біля його тіла ридала пригнічена горем Чураївна і каялася, що це вона його вбила.
Останній, четвертий, період творчості Марусі Чурай припадає на час зради Гриця й злочину самої дівчини. Тоді вона пише одну зі своїх найвідоміших пісень «Ой не ходи, Грицю...».
Марусю Чурай було взято під арешт. На вбивцю відомого козака очікував суд із заздалегідь передбачуваним вироком – смерть. Іван Іскра вирішив поїхати до Богдана Хмельницького, щоб випросити помилування для Марусі. А тим часом полтавський суд оголосив дівчині вирок: відтяти їй голову на центральній площі міста. Здається, що саме цього й чекала ув’язнена Чураївна, адже після цього вона опиниться поруч із Грицем. Скуту в кайдани дівчину повели міськими вулицями до центрального майдану. Маруся піднялася на поміст, де на неї вже чекав кат із великою сокирою. Суддівський прислужник почав оголошувати вирок. Натовп із острахом чекав, коли голова молодої дівчини злетить під ударом катівської сокири. Аж ось на площу в’їхав вершник на коні. Це був Іван Іскра. «Стійте! – кричав козак у запилюженому одязі. – Зупиніться!».
У руках молодого козака був папір. Хлопець привіз помилування від гетьмана. Страту зупинили, життя Марусі було врятоване. Люди раділи, що молода співачка житиме. Але сама дівчина байдуже поставилася до власного порятунку, адже життя її було позбавлене сенсу, воно стало для неї найбільшою карою. Померла Маруся дуже скоро, близько 1653 року. За одними свідченнями, вона хворіла на сухоти, за іншими – постриглася в черниці, щоб замолювати свій гріх.
Доля Марусі Чурай залишається найбільш трагічним втіленням нерозділеного кохання. Постать народної поетеси приваблювала багатьох письменників своєю романтичністю та відданістю почуттям. А прості люди й далі співали її пісні, що забезпечили Марусі Чурай вічну пам’ять у народі. З покоління в покоління переходили чудові мелодійні віршовані рядки та перекази про їхню безталанну авторку, що не змогла пережити зради коханого. Піснями Марусі Чурай продовжують захоплюватися, вони є відомими та популярними й нині завдяки численним сучасним інтерпретаціям.
Народна пам’ять приписує поетесі авторство близько 20 пісень. Маруся Чурай є авторкою таких популярних українських пісень:
«Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Прилетіла зозуленька», «Зелений барвіночку», «На городі верба рясна», «Ой не ходи, Грицю...», «Грицю, Грицю, до роботи», «Засвіт встали козаченьки», «Котилися вози з гори», «Ішов милий горонькою», «Хилилися густі лози», «В огороді хмелинонька», «Чом не гудуть буйні вітри?», «Летить галка через балку», «В кінці греблі шумлять верби», «Над моєю хатиною», «Стелися, стелися, зелений гороше», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає».
Пісні Марусі Чурай – різнопланові. Їм притаманна й тема розлуки з коханим, проблема зради, швидкоплинності щастя, долі, мотиви туги, суму, тривоги і надії. Проте творча спадщина дівчини не обмежується цими піснями, адже відомо, що Маруся Чурай складала пісні з приводу різних життєвих подій. Багато цих пісень до нас не дійшло, а деякі й досі живуть у народі як безіменні фольклорні твори.
Українська літературна критика високо оцінила творчість Марусі Чурай. Зокрема, М. Стельмах писав:
«Судячи з пісень, які їй приписують, ця дівчина була народжена для любові, але не зазнала її радощів і всі свої надії, все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені рядки, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають нас глибиною і щирістю висловленого в них почуття, довершеністю форми, чарівністю мелодій».
Про Марусю Чурай написано чимало біографічних нарисів, повістей та драматичних творів. Український драматург Григорій Бораковський у 80-х роках ХІХ століття написав драму «Маруся Чурай – українська піснетворка». Трохи пізніше Володимир Самійленко створив драматичну поему «Чураївна», присвячену легендарній народній співачці.
Понад 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах англійською, німецькою, чеською, французькою, польською мовами.
Варто зазначити, що жодна пісня не мала такого впливу на українську літературу, як ця. Сюжет «Гриця» став основою для творів Левка Боровиковського («Чарівниця»), Степана Руданського («Розмай»), Михайла Старицького («Ой не ходи Грицю»), Ольги Кобилянської («У неділю рано зілля копала»), Івана Микитенка («Маруся Чурай»), Івана Сенченка («Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Ліни Костенко («Маруся Чурай»).
До речі, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліна Костенко писала в роки її вимушеного мовчання (1979), він представляє в українській літературі рідкісний жанр, а в 1987 році був відзначений Шевченківською премією. Письменниця по-новаторськи осмислила образ легендарної народної співачки, поставила її понад особистою трагедією та підняла до рівня високих проблем життя й боротьби рідного народу за волю.
У 1987 році в Полтаві спорудили «Співоче поле Марусі Чурай», а в 2006 році їй було встановлено монумент навпроти музично-драматичного театру ім. Миколи Гоголя. Але найкращим пам’ятником Марусі є її пісні. Полтавці свято шанують пам’ять про славну землячку: її іменем названі вулиці, творчі ансамблі, фестивалі, конкурси.
