Дімаровські "історії"

Найулюбленішим жанром Анатолія Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» – сільські, містечкові, міські.

Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що "народжувалася" в поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських вад, зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978), – вона разом з попередньою увійшли до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів – літні люди, яким довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, що в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялися вони передусім не її, а осуду власної совісті.

Про поступове струхлявіння «чистих» народних натур чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у «Містечкових історіях» (1988). Повісті густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого – чи не щодень ігнорувала.

Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова – це людина в усьому розмаїтті її відносин із навколишнім світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди...»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «Кримінальна історія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж».

«Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з них пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міст і сіл, перетворюючи їх, колись добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліплених єдиним бажанням – щось «дістати», «вхопити», «запопасти».

«Проникнуті міщанським духом», як відгукувалися про них радянські критики, твори на морально-етичну тему не лише дали змогу письменникові уникнути обов’язкових славословлень партії комуністів, а й стали неперевершеним зразком тонкої психологічної прози в суто національному стилі. «Містечкові історії» та «Боги на продаж. Міські історії» Дімарова належать до книжок, якими справедливо пишається українська література.