Іван Семенович Нечуй-Левицький народився 25 листопада 1838 року в мальовничому містечку Стеблеві (зараз – село), що розкинулося на берегах річки Рось поблизу Корсунь-Шевченківського. Родина Левицьких з діда-прадіда походила з духовенства, тож і батько письменника, Семен Степанович, був сільським священником. Це була освічена людина прогресивних поглядів. Він мав свою бібліотеку, любив читати, записував фольклор (без надії побачити його надрукованим), а малий Іван сидів собі поруч і переписував. Проповіді отець Семен виголошував українською мовою. Іван знав багато пісень, казок, але найбільше хлопчика захоплювали батькові розповіді про історичне минуле краю, особливо про походи Хмельницького та Наливайка.
Семен Степанович дбав про селян, він за власні кошти збудував приміщення для громадської крамниці, організував школу для сільських дітей, але невдовзі її довелося закрити. З існуванням такої школи не міг змиритися місцевий пан-дідич Зиновій Головінський. «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити», – аргументував він. Школу закрили, а її учнів відправили на суконну фабрику.
Перші ази науки малий Іван здобував у батьковій школі. Його дитинство нічим не відрізнялося від інших дітей, хіба що хлопчика доглядала стара селянка Мотря. Няня співала йому пісні, знайомила з народними звичаями. За роботою любила співати й мама письменника, Ганна Лук’янівна. Це була весела й балакуча жінка, яка вела домашнє господарство та займалася вихованням дітей (крім Івана, старшого сина, в сім’ї було ще дві пари близнят).
Село Стеблів
Богуславське духовне училище
Щоб не ламати сімейні традиції, восьмирічного Івана батьки вирішили віддати на навчання в Богуславське духовне училище. До вступу в училище його підготував дядько (мамин брат), який там учителював. Навчання в бурсі було нестерпним. Там панувала зубрячка, були поширені тілесні покарання, а якщо хтось із учнів розмовляв українською мовою, то на нього вішали таблички «за мужичі слова», «за сквєрнословіє».
Київська духовна семінарія
Після бурси Іван продовжив навчання в Київській духовній семінарії, а потім в духовній академії. Але стан викладання в цих закладах його теж не задовольняє, тому юнак став наполегливо займатися самоосвітою. Він вивчає французьку й німецьку мови, читає журнал «Основа», в якому порушувалися важливі злободенні питання культурного, освітнього, національного й суспільного розвитку України, студіює твори Марка Вовчка, М. Гоголя, Данте, Сервантеса й особливо Т. Шевченка, адже він стільки наслухався про нього ще з дитинства. «Ще як був я малим хлопцем, – згадував він пізніше, – я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про нього, бо Кирилівка, де народився Шевченко, всього за 20 верстов од Стеблева».
Іван Семенович закінчив академію зі званням магістра богослов’я, але твердо вирішив відмовитися від духовної кар’єри і надав перевагу вчительській роботі. Він дістав призначення до Полтавської духовної семінарії на посаду вчителя російської словесності, причому одразу викликав до себе особливий інтерес у вихованців. Оригінальність поглядів на життя, висока культура, глибоке знання свого предмета, ерудованість, підкреслена повагою до учнів, – усе це вирізняло його серед інших учителів. Не шкодуючи сил і часу, І. Левицький пробуджував почуття національної свідомості у вихованців, прищеплював їм потяг до самостійного мислення і творчої праці, прагнув розвивати в них демократичні погляди на суспільно-політичні явища. На своїх уроках він читав твори Т. Шевченка, дозволяв розмовляти й писати українською мовою, заохочував до вивчення українського фольклору. Такий підхід до навчання й виховання семінаристів можна назвати більш ніж сміливим. Цього не могло не помітити керівництво семінарії, адже це був період суворої заборони всього українського.
Полтавська духовна семінарія
Під впливом прочитаного в «Основі» та творчості Т. Шевченка І. Нечуй-Левицький вирішив стати письменником і написав свою першу повість «Дві московки», а псевдонімом обрав прізвище козацького полковника, героя «Думи про Нечуя», яку дуже любив.
Писати українською мовою і працювати в духовній семінарії – це були на той час речі несумісні. Молодий педагог подав заяву на звільнення й почав наполегливо готуватися до екзамену на звання вчителя гуманітарних предметіву гімназії, шукати нового місця вже у світських навчальних закладах. У квітні 1866 р. він дістав призначення до міста Каліша, а через рік перейшов учителем словесності до міста Седлеця, де й викладав до 1873 р. Працюючи в Польщі, Іван Семенович намагався підтримувати тісні стосунки з земляками-українцями: з Седлеця їздив до Варшави, де тоді мешкала група українських діячів. Там він познайомився з Пантелеймоном Кулішем та його дружиною Ганною Барвінок, і це додало письменникові моральних сил на чужині.
Час від часу Іван Левицький бував у Львові, де активно друкувався в журналі «Правда». У 1868 р. опублікував там деякі зі своїх творів, зокрема етнографічну розвідку «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» та оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». У 1869 р. «Правда» надрукувала його роман «Причепа». У всіх своїх творах письменник-просвітник гостро засуджував русифікаторську політику царського уряду та на переконливих прикладах демонстрував її наслідки.
Кишинівська чоловіча гімназія
Наприкінці 1860-х років І. Нечуй-Левицький став дуже популярним серед галицьких громадських і культурних діячів. Вони активно обговорювали питання про необхідність залучення його як талановитого й здібного педагога та відомого на той час письменника-просвітника до роботи у Львівському університеті на посаді завідувача кафедри української мови і літератури, але через різні причини цього не сталося.
Іван Семенович на той час прагнув переїхати до Києва чи якогось іншого міста України, однак доля закинула його до Кишинева, куди друзі давно запрошували на роботу. З 1873 р. він викладав російську і старослов’янську мови та логіку в Кишинівській чоловічій гімназії. Педагогічний колектив складався в основному з українців, більшість із яких були колишніми членами київської та харківської Громад, тож письменник потрапив до кола близьких за духом людей.
Кишинівський період педагогічної діяльності І. Нечуя-Левицького вирізняється працьовитістю і творчим підходом до справи. Як учитель словесності Іван Семенович звертав особливу увагу на розумовий розвиток дітей, необхідність свідомого засвоєння ними програмного матеріалу, прагнув навчити гімназистів образно мислити, сприймати й відчувати природу, малювати словесний портрет і розуміти психіку людини. Пізніше учні згадували, як на уроках він ознайомлював їх із творами Т. Шевченка, інших українських письменників, іноді читав власну прозу, спілкувався українською мовою. Для цього були потрібні неабияка громадянська мужність, велика національна гідність, любов до рідної мови, історії та культури. Невипадково видатний письменник потрапив тоді під жандармський нагляд.
Важливим етапом у житті письменника стали тісні зв’язки з видатними діячами української культури – М. Лисенком, М. Старицьким, М. Кропивницьким. У другій половині 1870-х – на початку 1880-х рр. творчість І. Нечуя-Левицького досягає найвищого розвитку. Саме в цей час виходять друком його найкращі твори. У львівському журналі «Правда» він продовжував публікувати свої критичні статті з українських питань, про національну школу. У статті «Своєчасне літературне спрямування» (1878) просвітник звинувачував російське самодержавство з занепаді освіти в Україні, наголошуючи, що економічне становище українського народу безпосередньо залежить від його «непросвітності і темноти».
У 1885 р. через стан здоров’я Іван Семенович був змушений залишити педагогічну працю. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де почав активні змагання за українську мову, українську школу в складі київської Громади, яка знову відновила свою діяльність, згуртувавшись навколо часопису «Киевская старина» (1882–1906). У ці роки, крім видавничих справ, громадівці працювали над створенням українського словника, складанням українського правопису, унормуванням української літературної мови, написанням підручників для української школи. І. Нечуй-Левицький – активний учасник усіх цих заходів.
У 1880-ті рр. І. Нечуй-Левицький зблизився з І. Франком та зажив великої слави як український письменник. Так, у 1894 р. уся прогресивна громадськість України відзначила 25-річчя, а в 1904 р. – 35-річчя його літературної діяльності. На святкування 35-річчя приїхали М. Коцюбинський, О. Маковей, Панас Мирний, М. Лисенко, М. Кропивницький, В. Короленко, О. Потебня, Д. Яворницький, були також гості з Галичини, Буковини, Польщі.
Урочистості проходили як широка національна маніфестація. Відбулися серйозні дебати з приводу важкого становища української мови та літератури. Результатом стала резолюція, яку підписали понад 300 осіб. У ній, поряд з вимогою надати можливість користуватися українською мовою, ставилося питання про національну школу для українського народу.
Іван Нечуй-Левицький з учасниками «Київської громади», 1873 рік
І. Нечуй-Левицький як письменник і громадський діяч доклав багато праці для зростання молодих літературних сил, серед яких М. Грушевський, Н. Кобринська, С. Єфремов. Його неодноразово обирали почесним членом різних наукових товариств, зокрема Львівського товариства ім. Т. Шевченка, «Руської бесіди», «Руського педагогічного товариства», «Київського літературно-артистичного товариства».
Потреба створення єдиної літературної мови, її правопису, турбота про відкриття національної школи спонукали великого письменника, педагога-просвітника братися за підготовку навчальних книжок. У 1914 і 1915 рр. побачив світ його підручник «Граматика української мови» у 2-х частинах. Перша має назву «Етимологія», друга – «Синтаксис». При складанні підручника І. Нечуй-Левицький опрацював та використав граматики різних авторів – М. Смотрицького, Ф. Буслаєва, Є. Тимченка, Г. Шерстюка. Ретельно дотримувався педагог і принципу поєднання навчання з вихованням. Широке використання прикладів з українських казок, загадок, прислів’їв, приказок, народних пісень, ігор, звичаїв, обрядів і прикмет сприяло вихованню в молодшого покоління поваги до народу, його традицій, формуванню найкращих моральних рис людини.
У важкі роки Першої світової війни та Жовтневого перевороту письменник змушений був боротися за виживання в прямому сенсі слова. Літературних гонорарів він не отримував, мешкав у холодній хаті, часто голодував. Покинутий своїми прихильниками й однодумцями, не маючи сім’ї, він вистоював у довжелезних чергах за хлібом під дощем, у мороз і холод. Зрештою важко захворів і потрапив до жахливого шпиталю для самотніх людей на Лук’янівці, де й помер без догляду у квітні 1918 р. Поховали його на Байковому цвинтарі.