У 1956 році Василь Симоненко приїхав у Черкаси проходити переддипломну практику в газеті «Черкаська правда». Працівники редакції Василя зустріли тепло, тут він опинився в оточенні людей незвичайних – «різних за віком, характером, політичними поглядами, яких об’єднувало одне – закоханість у свою професію», – згадував журналіст Петро Жук у книзі «Життя, мов спалах блискавки».

​

    Після гомінливого університетського товариства Симоненко відчував себе серед значно старших за віком журналістів «Черкаської правди» вкрай одиноким. Хоч газетярі не минали його доброзичливістю та увагою, але все ж було не так, як в університеті, в гуртожитку. Василя запрошували до шахових баталій, котрі точилися по закінченні робочого дня мало не в кожній редакційній кімнаті. Погоджувався для годиться, адже грав не дуже. У той час він сумував, навіть вірша склав:

​

Я тут один, мов у чужому краї,

Ніхто мене, як друг, не привіта.

Постійна туга щире серце крає

І самота постійно огорта.

​

    Якось, ідучи довгим коридором редакції, Василь раптом зупинився вражений блискавицями синіх очей невисокої дівчини. Вона гордо пройшла повз нього, несучи свіжі випуски «Черкаської правди». Вийшовши з кабінету заступника редактора, дівчина попрямувала до редакційної бібліотеки. Її сині очі порушили душевний спокій поета.

​

      Вдень Василь зайшов до бібліотеки, де господарювала струнка і вродлива дівчина Галя. Тут була й володарка синіх очей – редакційна кур’єрка Людмила Півторадні. Відтепер Симоненко з нетерпінням чекав обідньої перерви. Коли заходив до бібліотеки, то Галина обов’язково кудись поспішала і залишала по собі Люсю. Так тривало кілька днів, а потім Василь, порушивши всі книжкові канони першого поцілунку під зірками і місяцем, поцілував Людмилу. Свідками того стали книги та підшивки газет.

​

​

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Василь Симоненко та Людмила Півторадні

 

      Відтоді разом на вихідних вони почали ходити на танці, а вечорами любили прогулюватися містом. Василь ділився з Люсею кумедними історіями зі свого життя, розповідав  про мальовничу красу рідно села, свою матір та діда. Багато чого збігалося з дитячих років Василя та Людмили: зошити колись робили з газет собі для школи, писали чорнилом із бузини. І їсти в дитинстві особливо хотілося. І навіть жорна обоє крутили: хіба що Василь у селі, а Люся в місті. І обом їм дитинство покалічила війна.

​

     Василь закохався в Люсю з першого погляду та майже одразу почав демонструвати їй серйозні наміри. Він був готовий пропонувати їй руку та серце, бо не увляв уже без неї життя, проте Людмила всі розмови про спільне майбутнє сприймала з незрозумілою посмішкою, вважаючи, що Василь, студент Київського університету, для неї, простої дівчини, надто вчений та розумний.

​

     По закінченню практики, Василь мусив повертатися в Київ. Прощаючись, подарував Людмилі брошку-песика, яка мала б «захищати» дівчину від залицяльників. І вже зі столиці почав засипати Люсю листами, в яких, не соромлячись, зізнавався у своїх почуттях та повністю відкривав свою душу.

​

«Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю міліон разів. Губи не заболять – не бійся».

​

«Такі дівчата, як ти, вдруге не зустрічаються. Аби тільки ти була розумною і не викидала ніяких коників – буде в нас все дуже гарно. Бо я люблю тебе. Може, тобі обридло це слухати, але це правда».

​

 «Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю міліон разів. З голови до п’ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі».

​

«Малюсик! Скучив за тобою жахливо. Жду – не діждуся, коли вже закінчаться екзамени і я побачу тебе, мою хорошу. Цілую тільки один раз, але міцно-міцно. Люблю».

​

«Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе, і немає такої ночі, щоб не снилась ти мені. Можеш не вірити, але щоб я здох на цьому слові, коли пишу неправду».​

​

​

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     Люся більшість листів ігнорувала, адже продовжувала не вірити в серйозність намірів Василя, думала, що вона для нього – лише тимчасове захоплення, яке скоро пройде. Василя така поведінка обраниці надзвичайно засмучувала, але він не втрачав надії та продовжував писати їй. А повернувшись до Черкас, довго не думаючи, зробив Людмилі пропозицію і отримав ствердну відповідь.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

   Василь та Людмила Симоненки

​

     27 квітня 1957 року вони узаконили свої відносини. Спочатку молоде подружжя мешкало в хаті Горпини Платонівни – матері Людмили. Проте це тривало недовго: Василь не захотів жити в приймах. Якраз у той час Симоненку  надали державну квартиру. Квартирою виявилася скромна невеличка «врем'янка»  з однією кімнатою та кухнею, в якій були ліжко, стіл, дві табуретки та етажерка з книгами. Через книги в молодій сім'ї пізніше виникатимуть непорозуміння, адже часом не вистачало грошей на їжу та одяг, а Василь купував книги. Незабаром у Черкаси переїхала мати Василя та почала жити разом із сином та невісткою. 

​

     До кінця навчального року і одержання диплому було ще довго, тому Василь більшу частину часу перебував у Києві, а до Черкас писав листи і приїздив щотижня на вихідні. Разом вони блукали заквітчаними вуличками, йшли купатися на Дніпро, ходили в кіно. Людмила милувалася й пишалася чоловіком: високий, смаглявий, вродливий і такий талановитий. Василь же продовжував писати дружині трепетні листи, коли перебував на відстані з нею.

​

«Кланяюся моїй маленькій господині! Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю – дуже скучив».

​

«Моя крихітна Малюся, мабуть, хоче обриднути мені, бо сниться щоночі. Не мішай, будь ласка, спать. Цілую міліон разів».

​

«Цілую твої маленькі ручки, ті самі, якими ти рибу чистила».

​

«Скучив за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть».​​​​​​​​​​​​​​

​​​​

     У житті та в листах Василь Симонеко вигадував безліч імен для дружини: «Люсьок», «Малюся», «Люсьєн», «кнопочка», «малеча», «мій маленький міністре», «моя маленька вертихвістка», «чарівна дружинонька». Себе іменами Василь також не обділяв, винахідливо підписуючись «твій Симон», «твоя полтавська галушка», «Васіліо», «твій Васисуалій де Сімон».

​

     22 лютого 1958 року в подружжя народився син Лесик. Василь був безмежно щасливий,  і того вечора, виступаючи в місцевому Будинку офіцерів, не втримав своєї радості і сповістив присутніх:

– Сьогодні народився ще один захисник Вітчизни, а я – його тато.

Це повідомлення зустріли оплесками на адресу новонародженого, мами й тата.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь та Людмила з сином Олесем

 

     Василь Симоненко так любив сина, що одного разу за ніч написав йому казку «Цар Плаксій та Лоскотон», щоб наступного дня прочитати її.

​

     Проте сімейному щастю сім’ї Симоненків не судилося тривати довго. У 1963 році помер Василь Симоненко, доля багатьох його близьких людей також була трагічною. Після смерті Василя Людмила вдруге вийшла заміж за поета Петра Линовицького, народила від нього дочку Василину, але через деякий час чоловік пішов із родини. Василина померла у 25 років, Олесь – у 46 років. Олесева дочка Мирослава народила сина Гордія та дала йому прізвище діда – Симоненко. Зараз вони мешкають за кордоном.