Перші вірші Василь Симоненко почав писати ще в школі, але ставився до них дуже критично. На факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, куди вступив після школи, про його поетичні спроби дізналися аж на третьому курсі. Але все життя, працюючи в редакціях газет, сором’язливий Василь підтримував та пропагував творчість інших молодих авторів, багато їхніх віршів знав напам’ять.

​

    До власних же текстів у нього завжди були завищені вимоги. «Не люблю римованих ребусів. Вірш – це відкриття. Згусток емоцій і думок, стиснутих у пружину. Пороховий заряд», – пояснював якось Василь у інтерв’ю журналу «Вітчизна» своє бачення поезії.

​

     Свого часу Василь Симоненко уклав для себе 5 заповідей справжнього поета. Його черкаський колега-приятель, журналіст Микола Сніжко, їх запам’ятав та переказав нащадкам:

1. Знати мову, якою пишеш (говорити українською, а не «на українській»).

2. Не бути байдужим до людей.

3. Мати те, що від Бога, – талант.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Стати освіченою людиною.

​

     Василь Симоненко активно займався самоосвітою та працював над собою, багато читав, зокрема цікавився філософською літературою. Перечитував праці Сковороди, Платона, Софокла,  Аристотеля. Не розлучався з Монтенем, філософські нариси якого «Про мистецтво жити гідно» були для нього невичерпним джерелом мудрості. Відгомін монтенівських роздумів про те, що просто жити – не лише найголовніша, але й найчудовіша з людських справ; що немає нічого кращого і достойнішого схвалення, ніж належним чином, добре виконати своє людське призначення; що він цінує дружбу, яка не боїться різких і рішучих слів, – можна знайти в Симоненковій творчості.

​

    Добре знав Василь твори Григорія Сковороди – видатного філософа, просвітителя і поета. У Симоненка викликало обурення, що цього великого мислителя дехто вважає таким собі мудракуватим диваком. Основним постулатом філософської системи Сковороди – «пізнай себе» – проникнута майже вся поетично-пізнавальна творчість Симоненка. Відчувається вплив «Розмови про істинне щастя», в якій філософ наголошував на тому, що щастя людини – в ній самій, в її праці для душі, бо ж ніякі почесті й матеріальні блага цього їй не дадуть.

​

   Цікавився Симоненко і древніми пам’ятками історії та літератури, зокрема «Синопсисом» – першим підручником із історії, надрукованим в Україні, давніми літописами, роботами Івана Вишенського, Георгія Кониського.

​

     Щодо Тараса Шевченка, то, як свідчив сам Василь, поезію цього велетня українського слова він «ввібрав з молоком матері» – в материнській хаті «Кобзар» був найголовнішою книгою. Симоненко вважав «Кобзар» біблією українського народу. І своєю власною біблією також.

​

      Василь Симоненко все своє життя читав і перечитував Шевченка, вчився у нього народної мови, відчуття краси, любові до рідного народу. На Шевченка Василь часто посилався у своїх віршах, у розмовах із друзями, з поетами-початківцями, завжди наголошував на необхідності глибоко засвоювати спадщину Тараса Григоровича, читати та вивчати її впродовж усього життя.

​

      Василь Симоненко дуже любив творчість Івана Котляревського. Своїм відвідувачам у редакції інколи вголос читав уривки з «Енеїди». При цьому так смакував жартівливо-комічними описами в книзі, що слухачі заходилися гучним реготом. Захоплювався також творчістю Лесі Українки, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Еріха Марії Ремарка, Ернеста Гемінґвея.

​

    Людина глибока та ерудована, Василь прискіпливо вивчав духовну спадщину народу і тому не терпів верхоглядства, а тим паче всезнайок, які «не завдавали собі труду» зазирати навіть у підручники, не те що в історію філософії чи літератури.

​

    Діапазон інтересів Симоненка був дуже широким. Він схилявся перед древніми східними сказаннями – книгою моральних заповідей індійського народу «Махабхарата» («Ніколи не роби того, що не сприяє суспільному благу, або чого ти, можливо, будеш соромитися»), філософсько-епічними поемами «Бхагавадгіта» і «Рамаяна», які справедливо називав скарбницею мудрості. Вважав неправильним, що наша середня освіта практично не дає уявлення про древні шедеври світової культури.

​

   Зважаючи на все це, стає зрозуміло, що за нібито простотою Василевих поезій ховалися глибокі знання, каторжна праця над собою. Саме тому Симоненку вдалося майже неможливе: стати геніальним у своїй простоті.

​

     Своєрідним заповітом Василя Симоненка став його вірш "Лебеді материнства" як гімн синівської любові та патріотизму. Частина цього твору згодом в багатьох інтерпретаціях стали піснями. Василь Симоненко писав: "Великі дороги у світ широкий завжди починаються від материнської пісні, співаної над колискою".

​