Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди

Василь Симоненко

 

     Якось на одному з літературних вечорів Василя Симоненка попросили розповісти про себе. «Я – українець. Оце і вся моя біографія», – просто відповів поет. Він був гордістю свого покоління: Олесь Гончар називав його «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само». Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди».  Літературні критики називали його «поетом без каменю за душею». А Євген Сверстюк якось зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

​

      Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. 

   "Василем назвали мене без моєї згоди, не запитали навіть для ввічливості, – жартуватиме він пізніше в автобіографії. – Між тим це питання мало для мене принципове значення. Я не бажав бути Василем, я хотів бути Тарасом і носити прізвище Шевченко". Симоненко жартуватиме й гадки не матиме, що з Шевченком його пізніше часто порівнюватимуть професійні критики.

 

     Василь виростав напівсиротою при живому батькові. «В мене була лиш мати. Та був ще сивий дід. – Нікому не мовив «тату». І вірив, що так і слід», – згадував поет дитинство. А так хотілося, щоб був батько!

«Ну нехай би смикнув за вухо,

Нехай нагримав би раз чи два, –

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова», –

писав він пізніше в автобіографічній поемі «Кривда».

​

     Порадником хлопчика був рідний дід Федір. Федір Трохимович не ходив до школи, але самостійно навчився читати, любив книжки, часто розповідав онукові про історичне минуле нашого народу, був добрим, мудрим та чесним чоловіком. А ще славився тим, що майстерно вишивав рушники й сорочки.

​

    Перші уроки життя, доброти і ласки брав Василько від матері. Ганна Федорівна змолоду була вродливою, тямовитою, чудово співала. Часто виступала на сільській сцені та мріяла стати вчителькою. Вона навіть вступила до Лубенського педагогічного інституту, однак не закінчила його через життєві негаразди.

​

     Саме в цей час вона зустріла майбутнього батька поета, але не надовго. Андрій Симоненко – самодіяльний актор, учитель, художник – скоро залишив сім’ю. Батько зустрівся з сином уже в Черкасах, коли про Василя заговорили як про чесного та принципового журналіста і поета. На той час він уже мав своє житло в місті, батько переночував у Василевій оселі одну ніч, а на ранок син сказав: «Будемо, батьку, прощатися, ти дуже пізно прийшов».

​

     До матері ж Василь ставився просто побожно, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, – а це в ті повоєнні роки були переважно вдови та матері загиблих. Не раз обливалося кров’ю хлоп’яче серце, коли він бачив, як жінки замість коней тягнуть борони по колгоспній ріллі; як заробляють на трудодень, гнучи спини в полі від сходу й до заходу сонця. Разом із односельцями, з усім українським селом бідував хлопець під час третього штучного Голодомору 1947 року, бачив, як влада забрала весь вирощений урожай і прирекла хліборобів пухнути й гинути від голоду. І, напевно, палав люттю Василь, коли довідався, що ці святі люди – по суті, кріпаки, бо безпаспортні, не можуть виїхати з села без дозволу влади, не мають права на пенсію. Плакав, вирубуючи сад, після того, як загадали платити податок за кожне плодове дерево. Усе це були ті життєві університети, які визначили шлях Василя як поета та громадянина.

​

    Найсвітлішою порою Василевого життя була школа. З 1942 року Василь учився в Біївецькій початковій, потім ходив до семирічки в сусідніх Єнківцях, а пізніше – до десятирічки в село Тарандинці. Дорога до школи була неблизькою, 9 км туди та 9 км назад, але Василь, незважаючи на різну погоду, завжди йшов до школи. Якось навіть зізнався, що йому зовсім не тяжко долати щоденно такі відстані. Любив повторювати, що поки дійде до школи – всі уроки повторить, а доки назад – усі пісні переспіває.

​

     Складати вірші Василь Симонеко почав ще в шкільні роки і вміщував їх у стінгазеті. Розбудив поетичний дар Василя дідусь Федір, який любив заговорювати до онука римованими фразами, а часом віддав останні гроші, щоб купити Василеві книги.  Цікавим є один факт: у шкільному журналі у Василя були виключно п’ятірки і одна двійка, бо не хотів голодного 1947 року писати твір на тему «Моє щасливе дитинство».

​

    Школу Василь Симоненко закінчив із золотою медаллю в 1952 році. У цьому ж році вступив до Київського університету на факультет журналістики. Після завершення навчання, в 1957 році, він приїхав у Черкаси, де раніше проходив виробничу практику в «Черкаській правді». І коли заповнював «Особову справу», то вперше у графі «професія» написав: журналіст. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957–1959), «Молодь Черкащини» (1960–1963), був власним кореспондентом «Робітничої газети».

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

   

 

    У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

​

    Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив Україною, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.

​

   Симоненка надзвичайно вразила ситуація, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановили нагляд.

​

  Влітку 1962 року на залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

​

  Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Цей напад, вочевидь не був випадковим, адже радянську владу не влаштовувала діяльність Симоненка, а непорозуміння на вокзалі  стало гарною нагодою заарештувати його та провести «виховну роботу».

​

  Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Дорогою додому Василь показував синці й розповідав, що по м’яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту та попереку. Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів.

​

    Відтоді всередині поета ніби щось обірвалося, хвороба вперто й послідовно вимучувала його тіло. Ходили різні чутки: одні говорили, що в нього хворі нирки, інші – що побоями в каталажці міліціонери прирекли Симоненка на мученицьке вмирання. Він лежав у номенклатурній обласній лікарні. Його дружина взяла за власний рахунок відпустку і майже жила в палаті. Василь, лежачи, продовжував записувати вірші у свій блокнот. Останній вірш був записаний 18 вересня 1963 року.

Маленьке – не смішне,

Адже мале і зерно,

Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

 

Але, скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор, піднімали

І йшли за ним народи, мов осли?

І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?

​

    Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція, на жаль, результатів не дала.

​

     13 грудня 1963 році Василь Симоненко помер у черкаськiй лiкарнi. Колеги та друзі на все життя запам’ятали його молодим, красивим, чорноволосим хлопцем із відкритим серцем та непідробною щирістю.

​

      Серед біографій поетів-шістдесятників життя Василя Симоненка – одне з найяскравіших та найтрагічніших. За свої  28 років він залишив нащадкам багату самобутню літературну спадщину. Але скільки митець міг би ще зробити, якби не смерть, що забрала його в розківі сил та творчої енергії. 

​​

     Ще в студентські роки, наче передбачаючи свою долю, ще зовсім юний Василь Симоненко написав вірш, якому судилося стати пророчим:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.

 

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть…

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.