У 1862 році Гюго завершив свій роман «Знедолені», який писав цілих 30 років. Він надавав цьому твору дуже великого значення, вважаючи, що книги, подібні «Знедоленим», здатні перелаштувати суспільство.
Думка про створення великого соціального роману, присвяченого знедоленим, виникла в Гюго ще до вигнання. Він почав писати його під первісною назвою «Бідняки» в середині 40-х років, але перервав свою роботу у зв’язку з подіями, початок яким поклала Лютнева революція 1848 року.
Уже тоді – в першому варіанті – автором були задумані та створені центральні образи знедолених суспільством бідняків: каторжника, чий злочин полягав у тому, що він украв хліб, щоб нагодувати голодних дітей своєї сестри, і матері, змушеної продати свої зуби, волосся й тіло, щоб платити за утримання своєї дитини.
У вигнання Гюго взяв із собою незакінчений рукопис «Знедолених». Однак після бурхливих подій політичного життя, якими письменник був захоплений протягом наступного десятиліття, коли він так гаряче протестував проти злочинів Луї Бонапарта, створюючи полум’яні памфлети й вірші, перша редакція роману вже не могла задовольнити його.
Відновивши роботу над «Знедоленими» в 1860 році, він прагнув втілити в романі філософські та моральні ідеї, що склалися в нього за останні роки. Тепер «Знедолені» стають не тільки викривальним твором, але й романом, що поставив найважливіше для Гюго того часу питання про значення добра й милосердя для соціального та морального відродження людства.
Цей твір був задуманий і здійснений Гюго як щось набагато більше й значніше, ніж звичайний роман. Автор називав його «сучасним Євангелієм», вкладаючи в це визначення не релігійний зміст: воно акцентує універсальність змісту твору, його соціально-моральні концепції, намір трактувати найвагоміші проблеми сучасності й водночас виступати своєрідним «підручником життя», дороговказом до істини та справедливості.
«Ця книга, – проголошував Гюго, – не що інше, як шлях від зла до добра, від несправедливості до істини, від брехні до правди, від мороку до світла, від егоїзму до гуманності, від пекла до неба, від безвір’я до віри».
Звідси незвичайно розвинена моралізаторська сторона твору і його високий провідницький пафос. Разом із тим Гюго вводить у свій новий роман великі історичні, публіцистичні та філософські розділи, що додають йому епічних масштабів.