На початку 1831 року Віктор Гюго завершив роботу над «Собором Паризької Богоматері», який став першим історичним романом у французькій літературі. Цей великий твір він написав за 6 місяців.
По суті, йому потрібно було все записати й скомпонувати, оскільки матеріал він збирав і обдумував протягом 3 років; прочитав чимало історичних праць, хронік, хартій, грамот; вивчив Париж Людовіка ХІ, оглядав те, що збереглося від старих будівель тієї доби. І знав Собор, його гвинтові сходинки, таємничі кам’яні коморки, старовинні й тогочасні документи. У цьому романі, сподівався він, усе буде історично точним: обстановка, люди, мова. І все-таки цей твір – плід уяви та фантазії письменника.
Адель Гюго, дружина письменника, залишила нам яскраву розповідь про важку працю письменника в осінні й зимові місяці 1830–1831 років:
«Він купив собі пляшку чорнил і величезну фуфайку із сірої шерсті, в якій тонув з голови до п’ят, зачинив на замок свій плащ, щоб не піддатися спокусі вийти на вулицю, і ввійшов у свій роман, як у в’язницю. Він був сумний. Віднині він залишав свій робочий стіл тільки заради їжі та сну. Єдиною розвагою була годинна післяобідня прогулянка з друзями, які приходили його навідати. Він інколи читав написане за день. Після перших розділів смуток зник, ним повністю оволоділа творчість: він не відчував ні втоми, ні холоду; в грудні він працював із відчиненими вікнами».
14 січня книга була завершена. Пляшка чорнил, куплена ним у перший день роботи, була спустошена. Він дійшов до останнього рядка і до останньої краплі, і в нього навіть не промайнуло думки змінити назву й назвати роман «Що міститься в банці чорнил...».
Дія роману відбувається в ХV столітті в середньовічній Франції, яка стоїть на порозі Відродження. Звичайно, Франція – це, насамперед, Париж, де майже кожна споруда – подвиг історії. Гюго стверджує, що Париж ХV століття вже був містом-велетнем. Виникло місто на острові Сіте і декілька століть існувало як острів з двома мостами та двома мостовими вежами, що були одночасно воротами й фортецями. Пізніше місто перекинулося через річку, його загородили, і воно почало рости догори. Двори на вулиці звужувались, площі зникали, будинки перестрибували через огорожі й розбігалися по передмістю. У ХV столітті Париж був розділений на 3 міста, що відрізнялися одне від одного: Сіте, Університет і Місто. У Сіте знаходився собор Паризької Богоматері, в Місті – Лувр і Ратуша, в Університеті – Сорбонна. Ці три частини створювали єдине ціле.
«Всі будови були самобутні, геніальні, доречні і дуже гарні», – пише автор.
Париж неможливий без Гревського майдану, на якому серед інших важливих споруд розміщено місце страти злочинців: ганебний стовп, шибениця, гільйотина та різні механізми тортур. На західному боці Гревського майдану знаходиться Роландова башта, в якій «щурина нора» – келія, де добровільно заточувалися ті, хто піддавав себе великій скорботі або великому покаянню. У ті часи кожна завершена будівля займала майже стільки місця під землею, скільки й над водою. Кожне місто мало своє сховище: злочинці, які потрапляли до нього, вважались врятованими. Місце страти й тортур, місце добровільного ув’язнення, підземні споруди-в’язниці, місця-сховища злочинців – все це символ феодальної доби та церковної догматики, це їх потворне обличчя, їх жахлива вдача, що все частіше обдурюють натовп бездушністю, свавіллям, безчестям.
Взагалі Париж неможливо уявити без Нотр-Дам де Парі. По всіх країнах світу куполи церков та соборів сягають у небо. А Собор Паризької Богоматері – не такий. Його краса – чудове кам’яне вбрання. Навіть легендарні будівлі Парижа не можуть конкурувати з величними стінами Собору. Кожний камінчик цієї споруди про щось промовляє. Дивлячись на Собор знизу, ніби виростаєш разом із ним. Чисельні башти та башточки, тоненькі, стрункі – плід титанічної праці їхніх творців – усі підпорядковані єдиній меті – викликати бажання піднестися якомога вище, підвести очі до Бога.
У романі Віктор Гюго так описує цю споруду: «...Усі гармонійні частини прекрасного цілого, зведені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатогранно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, міцно пов’язані в спокійній величі цілого. Все це – величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади», з якими воно споріднене, чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні вияви фантазій робітника, керованої генієм художника; одне слово, це рід могутнього й плідного творіння божественного, в якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність».
Так написати могла тільки людина, безмежно закохана у свою країну. Не випадково в Парижі, в Пантеоні, своєрідному мавзолеї, де поховані найвідоміші діячі Франції, на гробниці Віктора Гюго встановлено національний прапор Франції.
Собор Паризької Богоматері – не просто місце дії твору, а його ідейно-композиційний центр, грандіозний символ епохи, який виражає її зміст і колорит, і ширше – її філософсько-історичну місію.
Статуї святих, єпископів, королів співіснували в Соборі із зображенням химер і страховиськ. Красиве співіснувало з потворним, і все це відтіняло красу храму, підкреслювало божественну силу добра, що має отримати перемогу над злом. У самому Соборі за рахунок змішання стилів закладено контраст. На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор (жах або захоплення).
Собор – культова споруда для виконання релігійних обрядів. Сюди люди йдуть із завмиранням у серці, з вірою у світле, добре, вічне, з надією на захист та підтримку вищих сил, з любов’ю до Бога та його провідників на Землі – культових служителів. Тут люди сповідаються, очищаються, намагаються подолати в собі хтивість.
Та саме Собор у романі стає ареною жахливих подій, саме він уособлює в собі фатум, долю героїв роману, та чомусь не щасливу й радісну, а страшну й трагічну.
Собор є центральним образом роману, світлим образом духовності й віри. Роман побудовано на антитезі. Герої, їхні почуття, вчинки, їхнє ставлення до життя і навіть враження від Собору протиставлені один одному. Весь роман можна назвати великим протистоянням добра і зла, світлого і темного, краси та потворності.