«Людина, що сміється» – один із найвідоміших творів Віктора Гюго, опублікований у 1869 році.
За жанром – це філософський реалістичний роман із елементами романтизму, дія якого відбувається в Англії в кінці XVII – на початку XVIII ст. У «Людині, що сміється» письменник підняв важливі загальнолюдські та соціальні питання, пов’язані з вічними темами життя та смерті, духовної любові та любові тілесної, правди та брехні, непереборної прірви, яка існує між жебраками та наділеною багатством і владою знаттю. Художній метод визначається сюжетними лініями, їх конфліктами між собою, персонажами та відносинами між ними. Образи головних персонажів роману наділені якостями, властивими саме романтизму (прагнення до свободи, вираження моралі).
Перша частина роману «Море і ніч» містить думки, почуття, та переживання дитини, головного героя роману. Друга частина – «За наказом короля» охоплює приблизно 90% роману та є основною частиною, де ці дитячі думки та переживання одночасно еволюціонують, але все-таки залишаються дитячими протягом усього життя Гуїнплена. Саме це робить його романтичним героєм, бо навіть будучи дорослим, він дивиться на світ дитячими очима.
«Людина, що сміється» повертає читача до раннього Гюго, до «Собору Паризької Богоматері», до суперечливого аморального феодального суспільства, якому він протиставляє людину з самих низів цього суспільства. Як і Квазімодо, Гуїнплен вражає своїм яскравим контрастом зовнішнього та внутрішнього. Жахлива маска на обличчі приховує прекрасну та велику душу, яка проявляється в безкорисній і чистій любові. Заради цієї любові герой жертвує всім, що тільки має, навіть своїм життям.
Роман порушує багато актуальних і на сьогодні тем, таких як каліцтво фізичне та каліцтво людської природи, бідності простого народу і надмірного багатства знаті. Він викриває паразитизм дворянства та їхню байдужість до простих людей. Гюго має найбільш об’єктивне бачення дворянства і тому вся книга просто наповнена описами монархів, їхніх багатств, титулів, зв’язків, прав і привілеїв, а також тим, як вони дивляться з висоти свого положення на тих, хто стоїть нижче.
Усі романи Віктора Гюго демонструють боротьбу за права людини. У його творах існує ієрархія людських цінностей, де він особливо виокремлює нижчі прошарки суспільства, зокрема робочий клас, людей відважних та безкорисних, які є найвищою силою у світі. Найнижчою ж силою наділені монархи, королі, знать та інші вельможі. Вони зневажають та принижують усіх, хто має нижчий соціальний статус. Жага та любов до свободи в романі «Людина, що сміється» виражені саме в образі найнижчого індивіда з соціальної ієрархії – Гуїнплена.
За законами реалістичного жанру, в романі «Людина, що сміється», Гуїнплен мав би загинути від холоду. Але тут втручається вища (романтична) сила, і хлопчик не тільки виживає, а й рятує від смерті дев’ятимісячну дівчинку Дею. На шляху до життя дітей супроводжують суцільні небезпеки – холод, голод, втома, страх, людська байдужість. Проте Гуїнплен долає всі перешкоди, отримуючи дах над головою, сім’ю, славу та любов.