Повість «Хмари» Івана Нечуя Левицького ознаменувала перехід письменника від селянської тематики до творів з життя інтелігенції, і перехід цей був цілком закономірним. Темряву та забобонність тогочасного села письменник розглядав як наслідок кріпосницької системи. Силу, здатну усунути наслідки кріпацтва, він шукав серед сучасних йому суспільних груп і прошарків. Інтелігенція, на його думку, і мала стати такою силою.
Повість «Хмари» написано в 1870–1871 рр. «Новий чоловік» – під такою назвою вперше опубліковано уривок у львівському журналі «Правда» (1873, № 3–9), а повністю твір було видано в 1874 р. у Києві.
Твір приваблює динамічним сюжетом, колоритною мовою, блискучим знанням народних звичаїв, мальовничими описами Києва та інших куточків України, вірою героїв у майбутнє і дає можливість читачеві краще зорієнтуватися в історії України, зблизька побачити, як і чим жила молодь того часу.
Назва повісті символізує національний гніт, здійснюваний російським царизмом в Україні. Дійсність сповнена похмурих барв: письменника жахає й розлюченість, усезагальний наступ царського самодержавства на все соціально прогресивне, національне в країні, і неосвіченість та забитість народу. Україна ніби окутана темними хмарами, за якими не видно світла майбутнього. І лише люди нового способу мислення та дій змогли б розігнати ті хмари та стати рушієм позитивних змін у суспільстві.
Однією з основних тем повісті є взаємодія інтелігенції та народу. У творі художньо зображені два покоління інтелігенції 30–40-х і 50–60-х років XIX ст., які діють у часи посилення національного гноблення в Україні, утисків і заборони її мови й культури та, незважаючи на вікові традиції національної культури, перебувають на стадії дуже повільного усвідомлення своїх суспільних потреб і можливостей.
Головні герої повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари» Василь Дашкович та Степан Воздвиженський – студенти, а з часом – професори Київської духовної академії та університету. Зі сторінок книги постають яскраві картини їхнього повсякденного життя: навчання, мрії, зустрічі, вечірки, дискусії, танці, залицяння, одруження тощо.
Прототипом Василя Дашковича став Памфіїл Данилович Юркевич. Навчаючись у Київській духовній академії (1847–1851), П. Юркевич отримав не лише спеціальні богословські знання, а й енциклопедичну гуманітарну освіту. По закінченню академії був призначений на посаду наставника Київської духовної академії по класу філософських наук. Десять років роботи в Київській духовній академії перетворили викладача-початківця на блискучого лектора, визначного морального авторитета в середовищі студентства.
Замолоду Дашкович цікавився життям українського села, записував українські народні пісні. Здавалося, він повинен був віддатися роботі задля народу, боротися за його соціальне й національне визволення. Проте, відірваний від життя, від національних інтересів народу, Дашкович перетворюється на кабінетного вченого-схоласта, повністю поринувши в індійську філософію. Мрії Дашковича про квітучий край, родючі поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий своїм самостійним національним життям, своєю поезією й оригінальними музичними глибокими мелодіями поступово згасали й на старість вмерли.
Письменник іронізує над своїм героєм, котрий так і не став «новою людиною» й нічого не зробив, щоб розігнати чорні хмари, що нависли над Україною. Натяком на слабкодухість провідного персонажа твору може служити й останній розділ роману, де доходить кінця історія «винародовлення» колишнього «народолюбця» Дашковича. Символічний сон-видіння старого професора підводить читача до думки, що в денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.
Якщо Дашкович мав бажання працювати для народу, то у Воздвиженського навіть не виникало такої думки. Це типовий представник консервативної, реакційної професури 30-40-х років, який ретельно й сумлінно прищеплював студентам вірність монархічній кріпосницькій державі. Кодексом поведінки таких людей було прислужництво, плазування перед керівництвом. У такий спосіб він і робить собі кар’єру, стає професором, але, крім міщанського добробуту, його не цікавить ніщо.
Роман «Хмари» піддавався нищівній критиці. Шельмували автора за ідеї, за композицію, за нежиттєвість героїв тощо. При цьому рідко хто зважувався дати висновок про історичне значення твору як першого про інтелігенцію, її побут, настрої та сфери інтересів.
Критики докоряли письменникові за те, що його герої розмовляють українською мовою, тоді як українська інтелігенція розмовляла переважно російською. Іван Нечуй-Левицький помер, так і не дочекавшись щасливого часу, коли українська інтелігенція опанує свою рідну мову.
Kommentarer