Юзефа Дзвонковська і Целіна Журовська

У 1883 році в Станіславі Іван Франко знайомиться з донькою польського емігранта з Росії Юзефою Дзвонковською. І. Франко закохався в Юзефу. Після Ольги Рошкевич він уперше відчуває, що це саме та жінка, яка може стати його дружиною. Але Юзефа Дзвонковська відмовила Івану Франку.

Однак причина відмови була зовсім не в аристократичному походженні Ю. Дзвонковської. Як пізніше довідався І. Франко, вона була хвора на туберкульоз і неминуче мала померти, тому й відмовляла усім своїм залицяльникам, і лише І. Франкові сказала істинну причину відмов. Фелікс Дашинський, друг І. Франка, також закоханий в Юзефу, писав, що перед такою красою треба впасти на коліна і молитись, молитись:

«О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки… Обняти тільки раз – і вмерти. Івасю, подивіться на її стан, на ті голубі очі. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею на край світу… Хто тільки у цьому маленькому Станіславові не був закоханий у неї! І всі безнадійно… Це якийсь диявол, а не жінка! …Вона суцільне мовчання. …Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності…».

Юзефа Дзвонковська стала народною вчителькою. Вона прожила лише 30 років і померла в 1892-ому від туберкульозу.

У листі до Агатангела Кримського Іван Франко писав:

«Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ…».

Цю панночку-польку звали Целіна Журовська. Батько її, втративши маєток і гроші, прирік сім’ю на загибель. Целіну виховувала тітка, все виховання зводилося до одного – вдало вийти заміж. Цієї настанови Целіна Журовська твердо дотримувалася протягом усього життя. Свою кар’єру вона почала на львівській пошті. Саме тут, при поштовому віконці, і побачив її І. Франко. Поет їй не сподобався: блідувате обличчя вкрите веснянками, руді вуса й чуприна, сині очі з втомленими червоними повіками. Про його розум вона не знала, творів не читала і маєтка в нього не було. Целіна твердила, що Франко буквально переслідував її, хо­див за нею слідом, годинами простоював під її вікнами, писав їй листи, і це тривало місяцями. Він, як школяр, бо­явся промовити до неї слово і підступити ближче, годинами вистоював перед її вікнами, що Целіну смішило й заодно злило.

15 лютого 1896 р. Целіна вийшла в Дрогобичі заміж за судового службовця Здіслава Зигмунтовського. Після одруження виїхала до Станіславова, де чоловік одержав вигідну по­саду судового службовця, на якій працював аж до смерті 1 листопада 1899 р. 1900 р. вдова перебирається до Дрого­бича. Тут купує будинок, у якому живе разом із сином Здіславом та донькою Софією.

Згодом вона повертається з дітьми до Львова. У Львові справи її йдуть погано, вона часто міняє помешкання, а з грудня 1914 р. по червень 1915 р. живе у Франка в його домі.

З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову:

«Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу».

Ключі від своєї хати у Львові він залишив Целіні, котра листовно акуратно звітувалася перед ним про господарсько-хатні новини. 1914 р. Франко знову відпочивав в Криворівні разом а сином Целіни Здіславом і, занепокоєний початком війни й тим, що у Львові хвора дружина, просить Целіну заопікуватись його дружиною, на що Целіна погоджується.

Григорій Величко про неї писав:

«Усе вказує на те, що це ко­хання було фантазією, уявою Франковою. Ця "ідеальна" жінка в уяві Франка не виказала себе в житті нічим визначним, не була ані письменницею, ані суспільним діячем, була зовсім тихою, буденною людиною, а все-таки Франко через неї тер­пів дуже сильно. Випливом цього кохання з'явилося «Зів'яле листя». Проте збірку вона так і не читала, бо не вміла й не хотіла читати по-українськи".

1940 р., коли було організовано музей Івана Франка в його будинку у Львові і першим директором того музею став син Петро, прийшла до нього вже старенька Целіна Зигмунтовська з дочкою просити помочі - як депутата Верховної Ради УРСР. Хотіла виклопотати в нової влади будиночок, який вона собі підібрала в Брюховичах. Петро Франко задовольнив її прохання, і незабаром вона поселилася в новому будинку.

З того часу Целіна Зигмунтовська, користуючись доброзичливістю до неї Петра Франка, стала частим гостем музею. Во­на фігурувала в президіях багатьох зборів чи конференцій і охоче погоджувалася на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів, університету. Популяр­ність, яку вона осягнула завдя­ки знайомству і славі Франка, що ним раніше нехтувала, те­пер, на старості літ, імпонувала їй.

Вона подарувала для музею невеличкий свій портретик з молодості, коли познайомилася з Франком, але рішуче спроти­вилась, щоб її фотографія була поміщена у львівській обласній газеті «Вільна Україна».

Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська. Не збереглося про це жодних документів. Працівники музею Івана Франка зафіксували, що з певного часу Целіна не приходила до музею, і аж потім довідались, що вона, зламана паралічем, померла весною1941 р., ймовірно, у Брюховичах.

Крім малого портрету, збе­реглося вісім листів Целіни Зигмунтовської до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, часом писані поспіхом на шматкові па­перу олівцем або ручкою. Два листи датовані 1887 р. і почерком відрізняються від інших. Один лист з 1896 р., решта п'ять - з 1912 по 1914 рр.